Творчество

Поэзия тараса шевченко на русском языке. Небольшие стихотворения украинского поэта - классика Тараса Шевченко. Узнайте историю жизни легендарного поэта, побывав на увлекательной экскурсии

Самое употребительное, распространенное, в общем, справедливое определение основоположника новой украинской литературы Тараса Шевченко - народный поэт; стоит, однако, подумать над тем, что в это подчас вкладывается.

Были люди, которые считали Шевченко только грамотным слагателем песен в народном духе, только известным по имени продолжателем безыменных народных певцов. Для этого взгляда были свои основания. Шевченко вырос в народной песенной стихии, хотя, заметим, и очень рано был оторван от нее. Не только из его стихотворного наследия, но и из его написанных по-русски повестей и дневника и из многочисленных свидетельств современников мы видим, что поэт превосходно знал и страстно любил родной фольклор.

В своей творческой практике Шевченко нередко прибегал к народной песенной форме, подчас полностью сберегая ее и даже вкрапливая в свои стихи целые строфы из песен. Шевченко иногда чувствовал себя действительно народным певцом-импровизатором. Стихотворение его «Ой не п’ються пива, меди» - о смерти чумака в степи - все выдержано в манере чумацких песен, больше того - может считаться даже вариантом одной из них.

Мы знаем шедевры «женской» лирики Шевченко, стихотворения-песни, написанные от женского или девичьего имени, свидетельствующие о необыкновенной чуткости и нежности как бы перевоплотившегося поэта. Такие вещи, как «Якби меш черевики», «I багата я», «Полюбилася я», «Породила мене мати», «У перетику ходила», конечно, очень похожи на народные песни своим строем, стилевым и языковым ладом, своей эпитетикой и т. п., но они резко отличаются от фольклора ритмическим и строфическим построением. «Дума» в поэме «Слепой» написана действительно в манере народных дум, однако отличается от них стремительностью сюжетного движения.

Вспомним далее такие поэмы Шевченко, как «Сон», «Кавказ», «Мария», «Неофиты», его лирику, и согласимся, что определение Шевченко как поэта народного только в смысле стиля, стихотворной техники и т. п. приходится отвергнуть. Шевченко - поэт народный в том смысле, в каком мы говорим это о Пушкине, о Мицкевиче, о Беранже, о Петефи. Здесь понятие «народный» сближается с понятиями «национальный» и «великий».

Первое дошедшее до нас стихотворное произведение Шевченко - баллада «Порченая» («Причинна») - начинается совершенно в духе романтических баллад начала XIX века - русских, украинских и польских, в духе западноевропейского романтизма:

Широкий Днепр ревет и стонет,

Сердитый ветер листья рвет,

К земле все ниже вербы клонит

И волны грозные несет.

А бледный месяц той порою

За темной тучею блуждал.

Как челн, настигнутый волною,

То выплывал, то пропадал.

Здесь - все от традиционного романтизма: и сердитый ветер, и бледный месяц, выглядывающий из-за туч и подобный челну среди моря, и волны, высокие, как горы, и вербы, гнущиеся до самой земли… Вся баллада построена на фантастическом народном мотиве, что тоже характерно для романтиков и прогрессивного и реакционного направления.

Но за только что приведенными строчками идут такие:

Еще в селе не просыпались,

Петух зари еще не пел,

Сычи в лесу перекликались,

Да ясень гнулся и скрипел.

«Сычи в лесу» - это тоже, конечно, от традиции, от романтической поэтики «страшного». Но ясень, время от времени скрипящий под напором ветра, - это уже живое наблюдение над живой природой. Это уже не народно-песенное и не книжное, а свое.

Вскоре за «Порченой» (предположительно 1837 г.) последовала знаменитая поэма «Катерина». По сюжету своему поэма эта имеет ряд предшественниц, с «Бедной Лизой» Карамзина во главе (не говоря уже о гетевском «Фаусте»). Но вчитайтесь в речь ее героев и сравните эту речь с речью карамзинской Лизы и ее обольстителя, приглядитесь к шевченковским описаниям природы, быта, характеров - и вы увидите, насколько Шевченко ближе, чем Карамзин, к земле, и при этом к родной земле. Черты сентиментализма в этой поэме может усматривать только человек, не желающий замечать суровой правдивости ее тона и всего повествования.

Вполне реалистично описание природы, которым открывается. четвертая часть поэмы:

И на горе и под горою,

Как старцы с гордой головою,

Дубы столетние стоят.

Внизу - плотина, вербы в ряд,

И пруд, завеянный пургою,

И прорубь в нем, чтоб воду брать…

Сквозь тучи солнце закраснело,

Как колобок, глядит с небес!

В оригинале у Шевченко солнце краснеет, как покотъоло, - по словарю Гринченко, это кружок, детская игрушка. Вот с чем сравнивал молодой романтик солнце! Употребленное М. Исаковским в его новой редакции перевода слово колобок кажется мне превосходной находкой.

Лирика Шевченко начиналась такими песнями-романсами, как «На что черные мне брови…», но она все более и более приобретала черты реалистического, беспредельно искреннего разговора о самом заветном, - достаточно вспомнить хотя бы «Мне, право, все равно…», «Огни горят», знаменитое «Как умру, похороните…» (традиционное название - «Завещание»).

Очень характерной чертой шевченковской поэтики являются контрастные словосочетания, которые в свое время подметил еще Франко: «недоля жартуе», «пекло смiеться», «лихо смiеться», «журба в шинку мед-горшку поставцем кружала» и т. п.

Его поздние поэмы - «Неофиты» (якобы из римской истории) и «Мария» (на евангельский сюжет) - изобилуют реалистическими бытовыми подробностями. Евангельская Мария у него «вовну бшую пряде» на праздничный бурнус для старика Иосифа.

Текущая страница: 1 (всего у книги 22 страниц)

Шрифт:

100% +

Тарас Григорович Шевченко

ПРИЧИННА

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.
В таку добу під горою,
Біля того гаю,
Що чорніє над водою,
Щось біле блукає.
Може, вийшла русалонька
Матері шукати,
А може, жде козаченька,
Щоб залоскотати.
Не русалонька блукає -
То дівчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що такеє робить.
Так ворожка поробила,
Щоб меньше скучала,
Щоб, бач, ходя опівночі,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торік покинув.
Обіщався вернутися,
Та, мабуть, і згинув!
Не китайкою покрились
Козацькії очі,
Не вимили біле личко
Слізоньки дівочі:
Орел вийняв карі очі
На чужому полі,
Біле тіло вовки з"їли, -
Така його доля.
Дарма щоніч дівчинонька

Його виглядає.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привітає,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав"яже,
Не на ліжко – в домовину
Сиротою ляже!
Така її доля… О боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?.. Прости сироту!
Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,
Одна, як та пташка в далекім краю.
Пошли ж ти їй долю, – вона молоденька,
Бо люде чужії її засміють.
Чи винна голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокіл убив?
Сумує, воркує, білим світом нудить,
Літає, шукає, дума – заблудив.
Щаслива голубка: високо літає,
Полине до бога – милого питать.

Кого ж сиротина, кого запитає,
І хто їй розкаже, і хто теє знає,
Де милий ночує: чи в темному гаю,
Чи в бистрім Дунаю коня напова,
Чи, може, з другою, другую кохає,
Її, чорнобриву, уже забува?
Якби-то далися орлинії крила,
За синім би морем милого знайшла;
Живого б любила, другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Не так серце любить, щоб з ким поділиться,
Не так воно хоче, як бог нам дає:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
«Журись», – каже думка, жалю завдає.
О боже мій милий! така твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!
Вона все ходить, з уст ні пари.
Широкий Дніпр не гомонить:
Розбивши, вітер, чорні хмари,
Ліг біля моря одпочить,
А з неба місяць так і сяє;
І над водою, і над гаєм,
Кругом, як в усі, все мовчить.
Аж гульк – з Дніпра повиринали

Малії діти, сміючись.
«Ходімо гріться! – закричали. -
Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь;
З осоки коси, бо дівчата). …
«Чи всі ви тута? – кличе мати. -
Ходім шукати вечерять.
Пограємось, погуляймо
Та пісеньку заспіваймо:
Ух! Ух!
Солом"яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Місяченьку!
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці;
Молоденький, чорнобровий;
Знайшли вчора у діброві.
Світи довше в чистім полі,
Щоб нагулятись доволі.
Поки відьми ще літають,
Посвіти нам… Он щось ходить!
Он під дубом щось там робить.
Ух! Ух!
Солом"яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила».
Зареготались нехрещені…
Гай обізвався; галас, зик,
Орда мов ріже. Мов скажені,
Летять до дуба… нічичирк…
Схаменулись нехрещені,
Дивляться – мелькає,
Щось лізе вверх по стовбуру
До самого краю.
Ото ж тая дівчинонька,
Що сонна блудила:
Отаку-то їй причину

Ворожка зробила!
На самий верх на гіллячці
Стала… в серце коле!
Подивись на всі боки
Та й лізе додолу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли її, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго, довго дивовались
На її уроду…
Треті півні: кукуріку! -
Шелеснули в воду.
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко -
Пішла луна гаєм;
Червоніє за горою;
Плугатар співає.
Чорніє гай над водою,
Де ляхи ходили;
Засиніли понад Дніпром
Високі могили;
Пішов шелест по діброві;
Шепчуть густі лози.
А дівчина спить під дубом
При битій дорозі.
Знать, добре спить, що не чує,
Як кує зозуля,
Що не лічить, чи довго жить…
Знать, добре заснула.
А тим часом із діброви
Козак виїжджає;
Під ним коник вороненький
Насилу ступає.
«Ізнемігся, товаришу!
Сьогодні спочинем:
Близько хата, де дівчина
Ворота одчинить.
А може, вже одчинила
Не мені, другому…
Швидче, коню, швидче, коню,
Поспішай додому!»

Утомився вороненький,
Іде, спотикнеться, -
Коло серця козацького
Як гадина в"ється.
«Ось і дуб той кучерявий…
Вона! Боже милий!
Бач, заснула виглядавши,
Моя сизокрила!»
Кинув коня та до неї:
«Боже ти мій, боже!»
Кличе її та цілує…
Ні, вже не поможе!
«За що ж вони розлучили
Мене із тобою?»
Зареготавсь, розігнався -
Та в дуб головою!
Ідуть дівчата в поле жати
Та, знай, співають ідучи:
Як проводжала сина мати,
Як бивсь татарин уночі.
Ідуть – під дубом зеленеьким
Кінь замордований стоїть,
А біля його молоденький
Козак та дівчина лежить.
Цікаві (нігде правди діти)
Підкралися, щоб ізлякать;
Коли подивляться, що вбитий, -
З переполоху ну втікать!
Збиралися подруженьки,
Слізоньки втирають;
Збиралися товариші
Та ями копають;
Пішли попи з корогвами,
Задзвонили дзвони.
Поховали громадою
Як слід, по закону.
Насипали край дороги
Дві могили в житі.
Нема кому запитати,
За що їх убито?
Посадили над козаком
Явір та ялину,
А в головах у дівчини
Червону калину.
Прилітає зозуленька
Над ними кувати;
Прилітає соловейко

Щоніч щебетати;
Виспівує та щебече,
Поки місяць зійде,
Поки тії русалоньки
З Дніпра грітись вийдуть.

Тече вода в синє море,
Та не витікає;
Шука козак свою долю,
А долі немає.
Пішов козак світ за очі;
Грає синє море,
Грає серце козацькеє,
А думка говорить:
«Куди ти йдеш, не спитавшись?
На кого покинув
Батька, неньку старенькую,
Молоду дівчину?
На чужині не ті люде,
Тяжко з ними жити!
Ні з ким буде поплакати,
Ні поговорити».
Сидить козак на тім боці,
Грає синє море.
Думав, доля зустрінеться,
Спіткалося горе.
А журавлі летять собі
Додому ключами.
Плаче козак – шляхи биті
Заросли тернами.

Вітре буйний, вітре буйний!
Ти з морем говориш,
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай синє море.
Воно знає, де мій милий,
Бо його носило,
Воно скаже, синє море,
Де його поділо.
Коли милого втопило -
Розбий синє море;
Піду шукать миленького,
Втоплю своє горе,
Втоплю свою недоленьку,
Русалкою стану,
Пошукаю в чорних хвилях,
На дно моря кану.
Найду його, пригорнуся,
На серці зомлію.
Тоді, хвиле, неси з милим,
Куди вітер віє!
Коли ж милий на тім боці,
Буйнесенький, знаєш,
Де він ходить, що він робить,
Ти з ним розмовляєш.
Коли плаче – то й я плачу,
Коли ні – співаю;
Коли ж згинув чорнобривий, -
То й я погибаю.
Тогді неси мою душу
Туди, де мій милий;
Червоною калиною
Постав на могилі.
Буде легше в чужім полі
Сироті лежати -
Буде над ним його мила
Квіткою стояти.
І квіткою й калиною
Цвісти над ним буду,
Щоб не пекло чуже сонце,
Не топтали люде.
Я ввечері посумую,
А вранці поплачу.
Зійде сонце – утру сльози,
Ніхто й не побачить.
Вітре буйний, вітре буйний!
Ти з морем говориш,
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай синє море…

Тяжко-важко в світі жити
Сироті без роду:
Нема куди прихилиться,
Хоч з гори та в воду!
Утопився б молоденький,
Щоб не нудить світом;
Утопився б, – тяжко жити,
І нема де дітись.
В того доля ходить полем -
Колоски збирає;
А моя десь, ледащиця,
За морем блукає.
Добре тому багатому:
Його люди знають;
А зо мною зустрінуться -
Мов недобачають.
Багатого губатого
Дівчина шанує;
Надо мною, сиротою,
Сміється, кепкує.
«Чи я ж тобі не вродливий,
Чи не в тебе вдався,
Чи не люблю тебе щиро,
Чи з тебе сміявся?
Люби ж собі, моє серце,
Люби, кого знаєш,
Та не смійся надо мною,
Як коли згадаєш.
А я піду на край світа…
На чужій сторонці
Найду кращу або згину,
Як той лист на сонці».
Пішов козак сумуючи,
Нікого не кинув;
Шукав долі в чужім полі
Та там і загинув.
Умираючи, дивився,
Де сонечко сяє…
Тяжко-важко умирати
У чужому краю!

Нащо мені чорні брови,
Нащо карі очі,
Нащо літа молодії,
Веселі дівочі?
Літа мої молодії
Марно пропадають,
Очі плачуть, чорні брови
Од вітру линяють.
Серце в"яне, нудить світом,
Як пташка без волі.
Нащо ж мені краса моя,
Коли нема долі?
Тяжко мені сиротою
На сім світі жити;
Свої люде – як чужії,
Ні з ким говорити;
Нема кому розпитати,
Чого плачуть очі;
Нема кому розказати,
Чого серце хоче,
Чого серце, як голубка,
День і ніч воркує;
Ніхто його не питає,
Не знає, не чує.
Чужі люди не спитають -
Та й нащо питати?
Нехай плаче сиротина,
Нехай літа тратить!
Плач же, серце, плачте, очі,
Поки не заснули,
Голосніше, жалібніше,
Щоб вітри почули,
Щоб понесли буйнесенькі
За синєє море
Чорнявому зрадливому
На лютеє горе!

НА ВІЧНУ ПАМ"ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ

Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне вербою
Червону калину;
На калині одиноке
Гніздечко гойдає, -
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.
Згадай лихо – та й байдуже…
Минулось… пропало…
Згадай добре – серце в"яне:
Чому не осталось?
Отож гляну та згадаю:
Було, як смеркає,
Защебече на калині -
Ніхто не минає.
Чи багатий, кого доля,
Як мати дитину,
Убирає, доглядає, -
Не мине калину.
Чи сирота, що до світа
Встає працювати,
Опиниться, послухає;
Мов батько та мати
Розпитують, розмовляють, -
Серце б"ється, любо…
І світ божий як великдень,
І люди як люди.
Чи дівчина, що милого
Щодень виглядає,
В"яне, сохне сиротою,
Де дітись не знає;
Піде на шлях подивитись,
Поплакати в лози, -
Защебече соловейко -
Сохнуть дрібні сльози.
Послухає, усміхнеться,
Піде темним гаєм…
Ніби з милим розмовляла…
А він, знай, співає,
Та дрібно, та рівно, як бога благає,
Поки вийде злодій на шлях погулять
З ножем у халайві, – піде руна гаєм,
Піде та замовкне – нащо щебетать?
Запеклую душу злодія не спинить,
Тільки стратить голос, добру не навчить.
Нехай же лютує, поки сам загине,
Поки безголов"я ворон прокричить.
Засне долина. На калині

І соловейко задріма.
Повіє вітер по долині -
Пішла дібровою руна,
Руна гуляє, божа мова.
Встануть сердеги працювать,
Корови підуть по діброві,
Дівчата вийдуть воду брать,
І сонце гляне, – рай, та й годі!
Верба сміється, свято скрізь!
Заплаче злодій, лютий злодій.
Було так перш – тепер дивись:
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калині одиноке
Гніздечко гойдає, -
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.
Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк неборака, сиротами кинув
І гори, і море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвіста
Водив за собою, -
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
Все сумує, – тільки слава
Сонцем засіяла.
Не вмре кобзар, бо навіки
Його привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

Та про Україну мені заспівай!
Нехай усміхнеться серце на чужині,
Хоч раз усміхнеться, дивлячись, як ти
Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти.
Прилинь, сизий орле, бо я одинокий
Сирота у світі, в чужому краю.
Дивлюся на море широке, глибоке,
Поплив би на той бік – човна не дають.
Згадаю Енея, згадаю родину,
Згадаю, заплачу, як тая дитина.

А хвилі на той бік ідуть та ревуть.
А може, я темний, нічого не бачу,
Злая доля, може, на тім боці плаче, -
Сироту усюди люде осміють.
Нехай би сміялись, та там море грає,
Там сонце, там місяць ясніше сія,
Там з вітром могила в степу розмовляє,
Там не одинокий був би з нею й я.
Праведная душе! прийми мою мову,
Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене, хоч на одно слово,
Та про Україну мені заспівай!

КАТЕРИНА

Василию Андреевичу Жуковскому на память
22 апреля 1838 года

I

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине -
Якби сама, ще б нічого,
А то й стара мати,
Що привела на світ божий,
Мусить погибати.
Серце в"яне співаючи,
Коли знає за що;
Люде серця не побачать,
А скажуть – ледащо!
Кохайтеся ж, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люде,
Знущаються вами.
Не слухала Катерина
Ні батька, ні неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила.
Кличе мати вечеряти,
А донька не чує;
Де жартує з москаликом,
Там і заночує.
Не дві ночі карі очі
Любо цілувала,
Поки слава на все село
Недобрая стала.
Нехай собі тії люде
Що хотять говорять:
Вона любить, то й не чує,
Що вкралося горе.
Прийшли вісти недобрії -
В поход затрубили.
Пішов москаль в Туреччину;
Катрусю накрили.
Незчулася, та й байдуже,
Що коса покрита:
За милого, як співати,
Любо й потужити.

Обіцявся чорнобривий,
Коли не загине,
Обіцявся вернутися.
Тойді Катерина
Буде собі московкою,
Забудеться горе;
А поки що, нехай люде
Що хотять говорять.
Не журиться Катерина -
Слізоньки втирає,
Бо дівчата на улиці
Без неї співають.
Не журиться Катерина -
Вмиється сльозою,
Возьме відра, опівночі
Піде за водою,
Щоб вороги не бачили;
Прийде до криниці,
Стане собі під калину,
Заспіває Гриця.
Виспівує, вимовляє,
Аж калина плаче.
Вернулася – і раденька,
Що ніхто не бачив.
Не журиться Катерина
І гадки не має -
У новенькій хустиночці
В вікно виглядає.
Виглядає Катерина…
Минуло півроку;
Занудило коло серця,
Закололо в боку.
Нездужає Катерина,
Ледве-ледве дише…
Вичуняла та в запічку
Дитину колише.
А жіночки лихо дзвонять,
Матері глузують,
Що москалі вертаються

Та в неї ночують:
«В тебе дочка чорнобрива,
Та ще й не єдина,
А муштрує у запічку
Московського сина.
Чорнобривого придбала…
Мабуть, сама вчила…»
Бодай же вас, цокотухи,
Та злидні побили,
Як ту матір, що вам на сміх
Сина породила.
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Хто спитає, привітає
Без милого в світі?
Батько, мати – чужі люде,
Тяжко з ними жити!
Вичуняла Катерина,
Одсуне кватирку,
Поглядає на улицю,
Колише дитинку;
Поглядає – нема, нема…
Чи то ж і не буде?
Пішла б в садок поплакати,
Так дивляться люде.
Зайде сонце – Катерина
По садочку ходить,
На рученьках носить сина,
Очиці поводить:
«Отут з муштри виглядала,
Отут розмовляла,
А там… а там… сину, сину!»
Та й не доказала.
Зеленіють по садочку
Черешні та вишні;
Як і перше виходила,
Катерина вийшла.
Вийшла, та вже не співає,
Як перше співала,
Як москаля молодого
В вишник дожидала.
Не співає чорнобрива,
Кляне свою долю.

А тим часом вороженьки
Чинять свою волю -
Кують речі недобрії.
Що має робити?
Якби милий чорнобривий,
Умів би спинити…
Так далеко чорнобривий,
Не чує, не бачить,
Як вороги сміються їй,
Як Катруся плаче.
Може, вбитий чорнобривий
За тихим Дунаєм;
А може – вже в Московщині
Другую кохає!
Ні, чорнявий не убитий,
Він живий, здоровий…
А де ж найде такі очі,
Такі чорні брови?
На край світа, в Московщині,
По тім боці моря,
Нема нігде Катерини;
Та здалась на горе!..
Вміла мати брови дати,
Карі оченята,
Та не вміла на сім світі
Щастя-долі дати.
А без долі біле личко -
Як квітка на полі:
Пече сонце, гойда вітер,
Рве всякий по волі.
Умивай же біле личко
Дрібними сльозами,
Бо вернулись москалики
Іншими шляхами.

II

Сидить батько кінець стола,
На руки схилився;
Не дивиться на світ божий:
Тяжко зажурився.
Коло його стара мати
Сидить на ослоні,
За сльозами ледве-ледве
Вимовляє доні: «Що весілля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де світилки з друженьками,
Старости, бояре?
В Московщині, доню моя!
Іди ж їх шукати,
Та не кажи добрим людям,
Що є в тебе мати.
Проклятий час-годинонька,
Що ти народилась!
Якби знала, до схід сонця
Була б утопила…
Здалась тоді б ти гадині,
Тепер – москалеві…
Доню моя, доню моя,
Цвіте мій рожевий!
Як ягодку, як пташечку,
Кохала, ростила
На лишенько… Доню моя,
Що ти наробила?..
Оддячила!.. Іди ж, шукай
У Москві свекрухи.
Не слухала моїх річей,
То її послухай. Іди, доню, найди її,
Найди, привітайся,
Будь щаслива в чужих людях,
До нас не вертайся!
Не вертайся, дитя моє,
З далекого краю…
А хто ж мою головоньку
Без тебе сховає?
Хто заплаче надо мною,
Як рідна дитина?
Хто посадить на могилі
Червону калину?
Хто без тебе грішну дуту
Поминати буде?
Доню моя, доню моя,
Дитя моє любе! Іди од нас…»
Ледве-ледве
Поблагословила:
«Бог з тобою!» – та, як мертва,

На діл повалилась…
Обізвався старий батько:
«Чого ждеш, небого?»
Заридала Катерина
Та бух йому в ноги:
«Прости мені, мій батечку,
Що я наробила!
Прости мені, мій голубе,
Мій соколе милий!»
«Нехай тебе бог прощає
Та добрії люде;
Молись богу та йди собі -
Мені легше буде».
Ледве встала, поклонилась,
Вийшла мовчки з хати;
Осталися сиротами
Старий батько й мати.
Пішла в садок у вишневий,
Богу помолилась,
Взяла землі під вишнею,
На хрест почепила;
Промовила: «Не вернуся!
В далекому краю,
В чужу землю, чужі люде
Мене заховають;
А своєї ся крихотка
Надо мною ляже
Та про долю, моє горе,
Чужим людям скаже…
Не розказуй, голубонько!
Де б ні заховали,
Щоб грішної на сім світі
Люди не займали.
Ти не скажеш… ось хто скаже,
Що я його мати!
Боже ти мій!.. лихо моє!
Де мені сховатись?
Заховаюсь, дитя моє,
Сама під водою,
А ти гріх мій спокутуєш
В людях сиротою,
Безбатченком!..»
Пішла селом,
Плаче Катерина;
На голові хустиночка,
На руках дитина.
Вийшла з села – серце мліє;
Назад подивилась,
Покивала головою
Та й заголосила.
Як тополя, стала в полі

При битій дорозі;
Як роса та до схід сонця,
Покапали сльози,
За сльозами яа гіркими
І світа не бачить,
Тілько сина пригортає,
Цілує та плаче.
А воно, як янгелятко,
Нічого не знає,
Маленькими ручицями
Пазухи шукає.
Сіло сонце, з-за діброви
Небо червоніє;
Утерлася, повернулась,
Пішла… тілько мріє.
В селі довго говорили
Дечого багато,
Та не чули вже тих річей
Ні батько, ні мати…
Отаке-то на сім світі
Роблять людям люде!
Того в"яжуть, того ріжуть,
Той сам себе губить…
А за віщо? Святий знає.
Світ, бачся, широкий,
Та нема де прихилитись
В світі одиноким.
Тому доля запродала
Од краю до краю,
А другому оставила
Те, де заховають.
Де ж ті люде, де ж ті добрі,
Що серце збиралось
З ними жити, їх любити?
Пропали, пропали!
Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
Єсть люде на світі -
Сріблом-злотом сяють,
Здається, панують,
А долі не знають,
Ні долі, ні волі!
З нудьгою та з горем
Жупан надівають,
А плакати – сором.
Возьміть срібло-злото
Та будьте багаті,
А я візьму сльози -
Лихо виливати;

Затоплю недолю
Дрібними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько
По волі гуляти!

III

Кричать сови, спить діброва,
Зіроньки сіяють,
Понад шляхом, щирицею,
Ховрашки гуляють.
Спочивають добрі люде,
Що кого втомило:
Кого – щастя, кого – сльози,
Все нічка покрила.
Всіх покрила темнісінька,
Як діточок мати;
Де ж Катрусю пригорнула:
Чи в лісі, чи в хаті?
Чи на полі під копою
Сина забавляє,
Чи в діброві з-під колоди
Вовка виглядає?
Бодай же вас, чорні брови,
Нікому не мати,
Коли за вас таке лихо
Треба одбувати!
А що дальше спіткається?
Буде лихо, буде!
Зустрінуться жовті піски
І чужії люде;
Зустрінеться зима люта…
А той чи зустріне,
Що пізнає Катерину,
Привітає сина?
З ним забула б чорнобрива
Шляхи, піски, горе:
Він, як мати, привітає,
Як брат, заговорить…
Побачимо, почуємо…
А поки – спочину
Та тим часом розпитаю
Шлях на Московщину.
Далекий шлях, пани-брати,
Знаю його, знаю!
Аж на серці похолоне,
Як його згадаю.
Попоміряв і я колись -
Щоб його не мірять!..
Розказав би про те лихо,
Та чи то ж повірять!
«Бреше, – скажуть, – сякий-такий!
(Звичайно, не в очі),

А так тілько псує мову
Та людей морочить».
Правда ваша, правда, люде!
Та й нащо те знати,
Що сльозами перед вами
Буду виливати?
Нащо воно? У всякого
І свого чимало…
Цур же йому!.. А тим часом
Кете лиш кресало
Та тютюну, щоб, знаєте,
Дома не журились.
А то лихо розказувать,
Щоб бридке приснилось!
Нехай його лихий візьме!
Лучче ж поміркую,
Де то моя Катерина
З Івасем мандрує.
За Києвом, та за Дніпром,
Попід темним гаєм,
Ідуть шляхом чумаченьки,
Пугача співають.
Іде шляхом молодиця,
Мусить бути, з прощі.
Чого ж смутна, невесела,
Заплакані очі?
У латаній свитиночці,
На плечах торбина,
В руці ціпок, а на другій
Заснула дитина.
Зустрілася з чумаками,
Закрила дитину,
Питається: «Люде добрі,
Де шлях в Московщину?»
«В Московщину? оцей самий.
Далеко, небого?»
«В саму Москву, Христа ради,
Дайте на дорогу!»
Бере шага, аж труситься:
Тяжко його брати!..
Та й навіщо?.. А дитина?
Вона ж його мати!
Заплакала, пішла шляхом,
В Броварях спочила7
Та синові за гіркого
Медяник купила.
Довго, довго, сердешная,
Все йшла та питала;
Було й таке, що під тином
З сином ночувала…
Бач, на що здалися карі оченята:

Щоб під чужим тином сльози виливать!
Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,
Щоб не довелося москаля шукать,
Щоб не довелося, як Катря шукає…
Тоді не питайте, за що люде лають,
За що не пускають в хату ночувать.
Не питайте, чорнобриві,
Бо люде не знають;
Кого бог кара на світі,
То й вони карають…
Люде гнуться, як ті лози,
Куди вітер віє.
Сиротині сонце світить
(Світить, та не гріє) -
Люде б сонце заступили,
Якби мали силу,
Щоб сироті не світило,
Сльози не сушило.
А за віщо, боже милий!
За що світом нудить?
Що зробила вона людям,
Чого хотять люде?
Щоб плакала!.. Серце моє!
Не плач, Катерино,
Не показуй людям сльози,
Терпи до загину!
А щоб личко не марніло
З чорними бровами -
До схід сонця в темнім лісі
Умийся сльозами.
Умиєшся – не побачать,
То й не засміються;
А серденько одпочине,
Поки сльози ллються.
Отаке-то лихо, бачите, дівчата.
Жартуючи кинув Катрусю москаль.
Недоля не бачить, з ким їй жартувати,
А люде хоч бачать, та людям не жаль:
«Нехай, – кажуть, – гине ледача дитина,
Коли не зуміла себе шанувать».
Шануйтеся ж, любі, в недобру годину,
Щоб не довелося москаля шукать.
Де ж Катруся блудить?
Попідтинню ночувала,
Раненько вставала,
Поспішала в Московщину;
Аж гульк – зима впала.
Свище полем заверюха,
Іде Катерина
У личаках – лихо тяжке! -
І в одній свитині.

Іде Катря, шкандибає;
Дивиться – щось мріє…
Либонь, ідуть москалики…
Лихо!.. серце мліє -
Полетіла, зустрілася,
Пита: «Чи немає
Мого Йвана чорнявого?»
А ті: «Мы не знаем».
І, звичайно, як москалі,
Сміються, жартують:
«Ай да баба! ай да наши!
Кого не надуют!»
Подивилась Катерина:
«І ви, бачу, люде!
Не плач, сину, моє лихо!
Що буде, то й буде.
Піду дальше – більш ходила..
А може, й зустріну;
Оддам тебе, мій голубе,
А сама загину».
Реве, стогне хуртовина,
Котить, верне полем;
Стоїть Катря серед поля,
Дала сльозам волю.
Утомилась заверюха,
Де-де позіхає;
Ще б плакала Катерина,
Та сліз більш немає.
Подивилась на дитину:
Умите сльозою,
Червоніє, як квіточка
Вранці під росою.
Усміхнулась Катерина,
Тяжко усміхнулась:
Коло серця – як гадина
Чорна повернулась.
Кругом мовчки подивилась;
Бачить – ліс чорніє,
А під лісом, край дороги,
Либонь, курінь мріє.
«Ходім, сину, смеркається,
Коли пустять в хату;
А не пустять, то й надворі
Будем ночувати.
Під хатою заночуєм,
Сину мій Іване!
Де ж ти будеш ночувати,
Як мене не стане?
З собаками, мій синочку,
Кохайся надворі!
Собаки злі, покусають,

Та не заговорять,
Не розкажуть сміючися…
З псами їсти й пити…
Бідна моя головонько!
Що мені робити?»
Сирота-собака має свою долю,
Має добре слово в світі сирота;
Його б"ють і лають, закують в неволю,
Та ніхто про матір на сміх не спита,
А Йвася спитають, зараннє спитають,
Не дадуть до мови дитині дожить.
На кого собаки на улиці лають?
Хто голий, голодний під тином сидить?
Хто лобуря водить?
Чорняві байстрята…
Одна його доля – чорні бровенята,
Та й тих люде заздрі не дають носить.

IV

Попід горою, яром, долом,
Мов ті діди високочолі,
Дуби з гетьманщини стоять.
У яру гребля, верби в ряд,
Ставок під кригою в неволі
І ополонка – воду брать…
Мов покотьоло – червоніє,
Крізь хмару – сонце зайнялось.
Надувся вітер; як повіє -
Нема нічого: скрізь біліє…
Та тілько лісом загуло.
Реве, свище заверюха.
По лісу завило;
Як те море, біле поле
Снігом покотилось.
Вийшов з хати карбівничий,
Щоб ліс оглядіти,
Та де тобі! таке лихо,
Що не видно й світа.
«Еге, бачу, яка фуга!
Цур же йому я лісом!
Піти в хату… Що там таке?
От їх достобіса!
Недобра їх розносила,
Мов справді за ділом.
Ничипоре! дивись лишень,
Які побілілі!» «Що, москалі?..
Де москалі?» «Що ти? схаменися!»
«Де москалі, лебедики?»
«Та он, подивися».
Полетіла Катерина
І не одяглася.
«Мабуть, добре Московщина
В тямку їй далася!
Бо уночі тілько й знає,
Що москаля кличе».
Через пеньки, заметами,
Летить, ледве дише,
Боса стала серед шляху,
Втерлась рукавами.
А москалі їй назустріч,
Як один, верхами.
«Лихо моє! доле моя!»
До їх… коли гляне -
Попереду старший їде.
«Любий мій Іване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився?»
Та до його… за стремена…
А він подивився,

Та шпорами коня в боки.
«Чого ж утікаєш?
Хіба забув Катерину?
Хіба не пізнаєш?
Подивися, мій голубе,
Подивись на мене:
Я Катруся твоя люба.
Нащо рвеш стремена?»
А він коня поганяє,
Нібито й не бачить.
«Постривай же, мій голубе!
Дивись – я не плачу.
Ти не пізнав мене, Йване?
Серце, подивися,
Їй же богу, я Катруся!»
«Дура, отвяжися!
Возьмите прочь безумную!»
«Боже мій! Іване!
І ти мене покидаєш?
А ти ж присягався!»
«Возьмите прочь!
Что ж вы стали?
«Кого? мене взяти?
За що ж, скажи, мій голубе?
Кому хоч оддати
Свою Катрю, що до тебе
В садочок ходила,
Свою Катрю, що для тебе
Сина породила?
Мій батечку, мій братику!
Хоч ти не цурайся!
Наймичкою тобі стану…
З другою кохайся…
З цілим світом…
Я забуду,
Що колись кохалась,
Що од тебе сина мала,
Покриткою стала…
Покриткою… який сором!
І за що я гину!
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Не покинеш?..
Серце моє,
Не втікай од мене…
Я винесу тобі сина».
Кинула стремена
Та в хатину. Вертається,
Несе йому сина.
Несповита, заплакана
Сердешна дитина.

«Осьде воно, подивися!
Де ж ти? заховався?
Утік!.. нема!.. Сина, сина
Батько одцурався!
Боже ти мій!.. Дитя моє!
Де дінусь з тобою?
Москалики! голубчики!
Возьміть за собою;
Не цурайтесь, лебедики:
Воно сиротина;
Возьміть його та оддайте
Старшому за сина,
Возьміть його… бо покину,
Як батько покинув,
Бодай його не кидала
Лихая година!
Гріхом тебе на світ божий
Мати породила;
Виростай же на сміх людям! -
На шлях положила.
Оставайся шукать батька,
А я вже шукала».
Та в ліс з шляху, як навісна!
А дитя осталось,
Плаче бідне… А москалям
Байдуже; минули.
Воно й добре; та на лихо
Лісничі почули.
Біга Катря боса лісом,
Біга та голосить;
То проклина свого Йвана,
То плаче, то просить.
Вибігає на возлісся;
Кругом подивилась
Та в яр… біжить… серед ставу
Мовчки опинилась.
«Прийми, боже, мою душу,
А ти – моє тіло!»
Шубовсть в воду!..
Попід льодом
Геть загуркотіло.
Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала.
Дунув вітер понад ставом -
І сліду не стало.
То не вітер, то не буйний,
Що дуба ламає;
То не лихо, то не тяжке,
Що мати вмирає;
Не сироти малі діти,
Що неньку сховали:

Їм зосталась добра слава,
Могила зосталась.
Засміються злії люде
Малій сиротині;
Виллє сльози на могилу -
Серденько спочине.
А тому, тому на світі,
Що йому зосталось,
Кого батько і не бачив,
Мати одцуралась?
Що зосталось байстрюкові?
Хто з ним заговорить?
Ні родини, ні хатини;
Шляхи, піски, горе…
Панське личко, чорні брови..
Нащо? Щоб пізнали!
Змальовала, не сховала…
Бодай полиняли!

V

Ішов кобзар до Києва
Та сів спочивати,
Торбинками обвішаний
Його повожатий.
Мале дитя коло його
На сонці куняє,
А тим часом старий кобзар
І с у с а співає.
Хто йде, їде – не минає:
Хто бублик, хто гроші;
Хто старому, а дівчата
Шажок міхоноші.
Задивляться чорноброві -
І босе, і голе.
«Дала, – кажуть, – бровенята,
Та не дала долі!»
Іде шляхом до Києва
Берлин шестернею,
А в берлині господиня
З паном і сем"єю.
Опинився против старців -
Курява лягає.
Побіг Івась, бо з віконця
Рукою махає.
Дає гроші Івасеві,
Дивується пані.
А пан глянув… одвернувся..
Пізнав, препоганий,
Пізнав тії карі очі,
Чорні бровенята…
Пізнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.
Пита пані, як зоветься?
«Івась», – «Какой милый!»
Берлин рушив, а Івася
Курява покрила…
Полічили, що достали,
Встали сіромахи,
Помолились на схід сонця,
Пішли понад шляхом.

К 200-летию Тараса Шевченко его творчество стало актуально как никогда. Кажется, что он действительно предвидел все, что сейчас происходит в нашей стране - и борьбу на Майдане, и противостояние с Царем-Самодержцем. Прошу вас уделить несколько минут и прочесть. Я выбрал самое важное. Если не указано иначе - перевод мой – Панченко Александра.

«Мені тринадцятий минало», ок. 1847 г., фрагмент
Мне лет тринадцать убывало
Я пас ягняток за селом
И то ли солнышко сияло
Иль просто ветром принесло
И мне так любо, любо стало
Как бы у Бога…
Но недолго солнце грело
Недолго молилось
Запекло, зажгло по сердцу
И рай запалило
И как проснулся. И смотрю:
Село почернело
Божье небо голубое
Ликом побледнело
Посмотрел, а вот ягнята
Не мои ягнята
Посмотрел еще на хаты
Да нет моей хаты
Не дал же мне Бог ничего!
И рыдал, и плакал
Тяжела слеза! Текла
Каплею за каплей…

Фрагмент поэмы «Гайдамаки», 1838 год. «Гомоніла Україна»
Рокотала Украина
Долго рокотала
Долго-долго кровь степями
Текла да хлестала
Текла, текла да усохла
Степы зеленеют
Деды лежат, а над ними
Могилы синеют
Что с того, что шпиль высокий
Никто их не знает
Никто в чувствах не заплачет
И не упомянет
Только ветер в небесах
Веет над травою
Только ранняя роса
Плиты те покроет
Моет их. И лишь восход
Высушит, согреет
Что же внукам? Все равно!
Панам жито сеют
Рокотала Украина
Долго рокотала
Долго-долго кровь степями
Текла да хлестала
И днем и ночью бой, гранаты
Земля стонет, гнется
Грустно, страшно, ну а вспомнишь
Сердце улыбнется.

Фрагмент поемы "Гайдамаки", пер. Юрій Шеляженко
Взошло солнце. Украина
Вся сгорела, тлела.
Знать тихонько взаперти
По домам сидела.
Всюду виселицы в селах
И тела замученные -
Трупы чужаков богатых
Кучею на куче.
По дорогам, на распутьях
Злые псы, вороны
Кости гложут, клюют очи;
Шляхту не хоронят.
Да и некому! Остались
Дети и собаки...
Даже девки с рогачами
Ушли в гайдамаки.

Вот такое было горе
Всюду в Украине.
Горше пекла... А зачем же,
За что люди гибнут?
Одного мы края дети,
Жить бы и брататься...
Не умеют, не желают
Уживаться братцы!
Жаждут крови, крови брата;
Люто им неймется,
Что тому в богатой хате
Весело живется.
«Кончим брата! Спалим хату!» -
Кликнули, и сталось.
Все, конец... Да нет, на горе
Сироты остались.
В слезах росли и выросли.
Обделенных руки
Развязались - и кровь за кровь,
И муки за муки!

«Минають дні, минають ночі», 1845 , фрагмент
Проходят дни… проходят ночи;
Прошло и лето; шелестит
Лист пожелтевший; гаснут очи;
Заснули думы; сердце спит.
И все прошло, и уж не знаю
Живу ли я, иль доживаю,
Иль так, по миру волочусь
Ведь уж не плачу, не смеюсь
Судьба моя, где ты? Где ты?
Стала никакою
Коли ты доброй, Бог не дал
Пусть же будет злою!
Страшно в кандалы попасть,
Умереть в неволе
Но страшней – уснуть и спать
Спать на вольной воле
И уснуть навек, в века
Не оставить следа
Ничего… И всё равно
Был ты или не был!
Судьба моя, где ты? Где ты?
Стала никакою
Коли ты доброй, Бог не дал
Пусть же будет злою!

«І виріс я на чужині», 1848г., фрагмент
И вырос я в чужом краю
В нем седина виски снедает
Хоть одинок, но в том стою,
Что лучше нет и не бывает
Под взором Бога, чем Днипро
Да наша славная краина
Но вижу я, что там добро
Лишь где нас нет. И в час руины
мне как то снова довелось
опять приехать в Украину,
Да в то чудесное село
Где родился, где мать меня
Ребенком в койке пеленала
Где на лампаду да свечу
Последний грош она отдала
Просила Бога, чтоб судьба
любила бы ее ребенка
Как хорошо, что ты ушла
А то бы мама прокляла
Ты Бога за судьбу потомка,
За мой талант.
Уж хуже некуда. Беда
в том замечательном селе
Чернее люди, чем в смоле
Влачатся, ссохлись, изнурились
Садов тех зелень изгнила
Дома с побелкой обвалились
В трясине пруд, что у села.
В селе пожар как бы случился
А люд наш разума лишился
Безмолвно в панщину идут
Да и детей с собой ведут!
И зарыдал я…

Но ведь не только в том селе
А вот – кругом по Украине
Людей всех в ярма запрягли
Паны лукаво... Гибнут! В гирях!
В ярме козацкие сыны
А те недобрые паны
Жиду, как брату по дешевке
Сбывают душу за штаны

Ох, тяжко, плохо, я в пустыне
Я обречен здесь угасать.
Но еще хуже в Украине
Терпеть, и плакать, и – МОЛЧАТЬ!

«І Архімед, і Галілей», 1860р., полностью:
И Архимед, и Галилей
Вина не видели. Елей
Бежал в монашеское чрево
А вы, о слуги Вечной Девы
По миру всюду побрели
И крохи хлеба унесли
Царям убогим. Будет бито
Царями сеяное жито!
А люди возрастут. Умрут
Все не рожденные царята
И на очищенной земле
Врага не будет, супостата
А будет сын, и мать, и хата
И будут люди на земле!

КАВКАЗ, поема, фрагмент, пер. с украинского Павла Антокольского.

За горами горы, тучами повиты,
Засеяны горем, кровию политы.
Спокон веку Прометея
Там орел карает,
Что ни день долбит он ребра,
Сердце разбивает.
Разбивает, да не выпьет
Крови животворной -
Вновь и вновь смеется сердце
И живет упорно.
И душа не гибнет наша,
Не слабеет воля,
Ненасытный не распашет
На дне моря поля.
Не скует души бессмертной,
Не осилит слова,
Не охает славы Бога,
Вечного, живого.

Не нам с тобой затеять распрю!
Не нам дела твои судить!
Нам только плакать, плакать, плакать
И хлеб насущный замесить
Кровавым потом и слезами.
Кат издевается над нами,
А правде - спать и пьяной быть.
Так когда ж она проснется?
И когда ты ляжешь
Опочить, усталый Боже,
Жить нам дашь когда же?
Верим мы творящей силе
Господа-владыки.
Встанет правда, встанет воля,
И Тебя, великий,
Будут славить все народы
Вовеки и веки,
А пока - струятся реки...
Кровавые реки!

КАВКАЗ, фрагмент перевод мой:
Слава вам, синим горам
Что льдами укрыты
И вам, гордым рыцарям
Богом не забытым
Боритесь – и поборете
Бог вам пособляет!
С вами правда, с вами слава
И воля святая!

[ Из цикла миниатюр S. Rikardo "Загадки и разгадки" ]

Это неизданное, ранее неизвестное широким кругам литературоведов, стихотворение Тараса Шевченко. В силу перепитий Судьбы, именно сегодня, 9 марта 2014 года, в День 200-летия со Дня рождения великого сына украинского народа, я наткнулся на скан этого любопытного оригинала! Прежде всего, я немедленно скопировал стих в свой личный архив в контакте, понимая, сколько "доброжелателей" захотят уничтожить этот документ в наше сложное время. Стих напечатан русскими буквами, однако украинским языком (в то время украинский алфавит не был доступен в типографике). Когда я прочёл стих, я был просто поражён - именно это произведение Тараса Григоровича Шевченко позволяет нам считать его не только поэтом, но и пророком (собственно, он и сам в своих стихах писал об этом его призвании). Тарас Шевченко, в своём стихе-обращении "СЛАВЯНАМ" ко всем славянским народам (к русским, к украинцам и к чехам, и к сербам, и к полякам) считает Освободителем славянского мира от западного рабства именно Россию! В начале, здесь, вы прочитаете оригинальный текст Шевченко в современной украинской литерации, а ниже я разместил буквальный перевод "Славянам" на русский язык.

СЛАВЯНАМ =
Тарас Шевченко

Діти слави, діти слави!
Час ваш наступає:
От Банаток до Камчатки
Гомін розлягає.
От Банаток* до Камчатки,
От Фінн до Боспора
Розрішається загадка
Великого спора;

Розриваються кайдани
Неволі й неслави;
Сгине, счезне братня свара
Ворог наш кровавий,
І освіте наше небо
Сонечко свободи,
Стануть вкупі перед Богом
Вольниї народи;
Поклоняться Розп"ятому
Завить його приймуть,
Ворогів тисячелітніх
Вороги обіймуть;
Узрять те, на що гляділи
І досі не зріли,
Взнають те, що земля й небо
Всім давно открили:
Тільки там, де Дух Господень,
Тільки там і воля!
Де любов Христова й правда -
Там щастя і доля.
Ясне небо Славянщини
Покрила темнота,
Безпросвітна, нерозумна
Давняя негода...
Що ж за гомін чудний ходить
От краю до краю?
А чи він що ізгадує,
Чи що провіщає?
А ми слухали і чули
Й до серця прийняли,
Не скажемо, правий Боже,
Щоб всі разібрали.
Не нам, Боже, викладати
Небесні глаголи!
Суди, Боже, нашу долю
По Твоїі волі!

Ти даєш нам розуміти,
Кому скільки треба,
Молимося, виглядаймо
Твого часу з неба.
Молітеся, діти слави,
Виглядайте часу!
Миритеся, очищайтесь
От п"янства й порока,
Любися, скоро блисне
Звізда от востока.
Горе панству лукавому,
Що в гасло неволі
Обернуло хрест всечесний,
Гасло вічної волі!
Горе тим, що словом Божим
Розум подавляли,
Для користі, для мамони
Правду уживали.
Горе вченим, котри злеє
Добрим нарекали,
Тим, що істину святую
От простих ховали -
Всім продажним філозофам!
Од духа святині
Розвіються їх хитрощі
Як пиль по пустині!
Любітеся, диті слави,
Любов нас спасає!
Слава, честь тобі во віки,
Орле наш двоглавий!
Бо ти шпонами своїми
Вирвав із неволі,
......
Із поруги давній на світ
Славянськую долю!
Слава Чехам! ясним світом
Науки темноту
Розганяйте, пробужайте
Славянську дремоту!
Слава тобі, люде добрий,
Із Слав"ян Славяне,
В день воскресний станеш в славі
Меж всіми братами.
Слава Сербам за їх пісні,
За чистую віру
В милость Божу, за ненависть
Проти ізувіра.
Слава, честь вам, брати ляхи,
Мир вам, вічна згода!
Згине панство лукавоє
Воскресне свобода!
Слава тобі, Україно...

* Банат (Баншаг) (рум. Banat, серб. Банат, венг. Bаnsаg) - историческая местность венгров разделённая между Сербией, Румынией и Венгрией. С трёх сторон границы Баната определяются реками: на севере Мурешом, на западе Тисой и на юге Дунаем. Восточную границу образуют Карпатские горы. По площади Банат сравним с территорией Бельгии. Традиционным символом Баната является лев, который используется на гербах Воеводины и Румынии. Свое название область получила от титула «бан» (прим. S.Rikardo, источник википедия)

Перевод на русский S.Rikardo (адаптивный)

Дети славы, дети славы!
Время ваше наступает:
от Баната до Камчатки
громкий говор разносится.
От Баната до Камчатки
От Финн(ланд) до Босфора
разрешается загадка
большого спора;

Разрываются кандалы
рабства и бесславья;
Сгинет, исчезнет братская ссора
Враг наш кровавый,
И осияет наше небо
Солнышко свободы,
станут вместе перед Богом
вольные народы;
Поклонятся Распятому,
венок его примут,
врагов (своих) тысячелетних
враги (их) обнимут;
Увидят то, на что смотрели
и до сих пор не видели:
только там, где Дух Господний,
только там и Свобода!
Где любовь Христова и правда -
там счастье и судьба.
Ясное небо Славянщины (славянского мира)
покрыла темнота,
беспросветная, неразумная
старая беда...
Что ж за говор чудный разносится
от края до края?
О чём он напоминает,
Что же нам предвещает?
А мы слышали и слушали
И в сердце приняли,
Но не скажем, правый Боже,
что это всё поняли (расслышали).
Не нам, Боже, возвещать
Небесные глаголы (решения)!
Суди, Боже, нашу судьбу
по Твоей воле!

Ты даёшь нам пониманье,
Сколько кому нужно,
Молимся мы, ожидаем
Твоего часа с неба.
Молитесь, дети славы,
Ожидайте то время!
Миритесь, очищайтесь
от пьянства и порока,
любите, ибо скоро блеснёт
звезда от востока.
Горе барству лукавому,
что как девиз рабства
использовало Крест Всечестный -
девиз вечной свободы!
Горе тем, кто словом Божим
разум подавляли,
для корысти, для маммоны,
правду использовали.
Горе учёным, которые злое
добрым нарекали,
тем, что истину святую
от простых (людей) прятали -
всем продажным философам!
ОТ святыни духа (святого)
развеются их хитрости,
как пыль по пустыне!
Любите друг друга, дети славы,
любовь нас спасает!
Слава, честь тебе вовеки,
Орёл наш двуглавый!
Ибо когтями своими вырвал из рабства
........
из надругательства давнего на свет
славянскую судьбу!
Слава Чехам! ясным светом
темноту науки
разгоняйте, пробуждайте
Славянскую спячку (дремоту)!
Слава тебе, добрый люд,
Из всех славян - славяне,
в день воскресный станешь в славе
меж всеми братьями.
Слава Сербам за их песни,
за чистую веру по милости Божией,
за ненависть против изувера.
Слава, честь вам, братья поляки,
Мир вам, вечное согласие!
Воскреснет свобода!
Слава тебе, Украина...

Тарас Шевченко

_______________________________

"Слава, честь тебе вовеки,
Орёл наш двуглавый!
Ибо когтями своими вырвал из рабства,
Из надругательства давнего на свет
славянскую судьбу!"

Поразительные строки для наших дней, символизирующие братскую помощь России всем славянским народам в их борьбе против иноземных оккупантов!

СЛАВЯНАМ =
Неизданное стихотворение Т.Г.Шевченко

Предлагаемое вниманию читателей «Киевской Старины», до сих пор неизвестное, неоконченное стихотворение Шевченка найдено нами при изучении дела о членах Кирилло-Мефодиевского общества, хранящегося в Архиве Департамента Полиции 1).
Стихотворение Шевченка, сохранившееся в бумагах Н.И.Костомарова, относится к 1846 или к началу 1847 г. и было отражением взглядов киевского кружка панславистов, во главе которого стояли Гулак (Артемовский) и Костомаров. Идея панславизма, т.е. мысль о желанном соединении всех славянских племён в одну дружную семью, зародилась в Чехии ещё в конце прошлаго столетия (имеется в виду 18-й век). В стихотворении Хомякова «Орель» (1832г.) поэт напоминает северному орлу (России) не забывать младших братьев, которые, скованные цепями иноплеменников, ждут его призыва.
"И ждут окованные братья,
Когда же зов услышат твой,
Когда ты крылья, как объятья
Прострешь над слабой их главой".
1) За дозволение им пользоваться приносим глубокую благодарность Е.В.П. Министру Внутренних Дел И.Л.Горемыкину
Когда в сороковых годах (19-й век) в Европе славянское движение, значительная часть русской интеллигенции была убеждена, что Россия воспользуется этим движением, вступится за права угнетённых славянских народностей, вырвет их у Австрии и составит из них отдельное государство под своей гегемонией. Киевский кружок поборников панславизма шёл дальше и мечтал об образовании великого славянского государства на федеративных началах. «Мы не могли уяснить себе – говорит в своей Автобиографии Н.И.Костомаров – в подробности образа, в каком должно было явиться нами воображаемое федеративное государство; создать этот образ мы представляем будущей истории. Во всех частях федерации предполагались одинаковые законы и права, отсутствие таможен и свобода торговли, всеобщее уничтожение крепостного права и рабства в каком бы то ни было виде и единая центральная власть». Такие идеи или мечты разделял и Шевченко, и этим объясняется его воспевание русского двуглавого орла, будто бы уже разорвавшего своими когтями сковавшие славян цепи, и предсказание скорого конца крепостному праву и панству, как явлению отжившему, несоответствовавшему имеющему водвориться царству равенства и свободы. Хотя стихотворение Шевченка обрывается на стихе: «слава тобі, Украино!», но весьма возможно, что окончание его найдется в бумагах других членов Кирило-Мефодиевского общества.

Н.И.Стороженко

P.S.
Когда я, ребёнком, с моими родителями и сестричкой Викторией (Гамазовой), поднимался по 333 ступеням к могиле Тараса Шевченко в г.Каневе, я думал о том, какой это великий человек, о том, какие замечательные стихи он умеет писать.., но не предполагал, что когда-то, в новом ХХІ веке, я буду первооткрывателем его пророческого стиха.

Я случайно обнаружил сей документ, вот оригинальная ссылка в pdf на сервере Института высоких технологий Киевского Национального университета им.Т.Г.Шевченко, документ был отсканирован и выложен не вчера, не позавчера, не месяц, не год назад, не 2 назад, а гораздо ранее. Я думаю, что подделывать настолько достоверный репринт самим украинцам не было никакого смысла. Кроме того, учитывая биографию самого Шевченко, его активное участие в Кирилло-Мефодиевском братстве и изучив декларационные тезы самого братства - мысли Шевченко очень даже объяснимы и логичны.

Тарас Шевченко

Кобзарь: Стихотворения и поэмы

М. Рыльский Поэзия Тараса Шевченко

Мы знаем шедевры «женской» лирики Шевченко, стихотворения-песни, написанные от женского или девичьего имени, свидетельствующие о необыкновенной чуткости и нежности как бы перевоплотившегося поэта. Такие вещи, как «Якби менi черевики», «I багата я», «Полюбилася я», «Породила мене мати», «У перетику ходила», конечно, очень похожи на народные песни своим строем, стилевым и языковым ладом, своей эпитетикой и т. п., но они резко отличаются от фольклора ритмическим и строфическим построением. «Дума» в поэме «Слепой» написана действительно в манере народных дум, однако отличается от них стремительностью сюжетного движения.

Широкий Днепр ревет и стонет,
Сердитый ветер листья рвет,
К земле все ниже вербы клонит
И волны грозные несет.
А бледный месяц той порою
За темной тучею блуждал.
Как челн, настигнутый волною,
То выплывал, то пропадал.

Но за только что приведенными строчками идут такие:

Еще в селе не просыпались,
Петух зари еще не пел,
Сычи в лесу перекликались,
Да ясень гнулся и скрипел.

Вполне реалистично описание природы, которым открывается четвертая часть поэмы:

И на горе и под горою,
Как старцы с гордой головою,
Дубы столетние стоят.
Внизу - плотина, вербы в ряд,
И пруд, завеянный пургою,
И прорубь в нем, чтоб воду брать…
Сквозь тучи солнце закраснело,
Как колобок, глядит с небес!

В оригинале у Шевченко солнце краснеет, как покотьоло, - по словарю Гринченко, это кружок, детская игрушка. Вот с чем сравнивал молодой романтик солнце! Употребленное М. Исаковским в его новой редакции перевода слово колобок кажется мне превосходной находкой.

Очень характерной чертой шевченковской поэтики являются контрастные словосочетания, которые в свое время подметил еще Франко: «недоля жартує», «пекло смiється», «лихо смiється», «журба в шинку мед-горшку поставцем кружала» и т. п.

Его поздние поэмы - «Неофиты» (якобы из римской истории) и «Мария» (на евангельский сюжет) - изобилуют реалистическими бытовыми подробностями. Евангельская Мария у него «вовну бiлую пряде» на праздничный бурнус для старика Иосифа.

Или на берег поведет
Козу с козленочком болезным
И попасти и напоить.

Постиг уже он мастерство.

У Шевченко - проще и теплее:

Малий вже добре майстрував, -

то есть «малыш уже хорошо плотничал».

Кое-где мы видим уже не древнюю Иудею, а современную поэту Украину, украинское село.

И все же это «приземление» высоких предметов уживалось у поэта с торжественным, необыденным, патетическим строем речи, о чем свидетельствует хотя бы начало той же «Марии»:

Все упование мое,
Пресветлая царица рая,
На милосердие твое,
Все упование мое,
Мать, на тебя я возлагаю.

Шевченко - лирик по преимуществу, лирик даже в таких эпических своих произведениях, как поэма «Гайдамаки», персонажи которой наполняют петербургскую комнату поэта, и он ведет с ними задушевный разговор о судьбах родного края, о путях молодой украинской литературы, о праве ее на самостоятельное развитие. И «Катерина», и «Наймичка», и «Марина», и «Мария» - все поэмы Шевченко пронизаны лирической струей. Чисто лирические вещи его предельно искренни и просты. Именно простотой небольшого стихотворения «Садок вишневий коло хати…» восхищался когда-то Тургенев. Простота эта, однако, очень далека от примитивности. Читаем:

Вишневый садик возле хаты,
Хрущи над вишнями снуют,
С плугами пахари идут,
Идут домой, поют дивчата,
А матери их дома ждут.
Все ужинают возле хаты,
Звезда вечерняя встает,
И дочка ужин подает.
Ворчала б мать, да вот беда-то:
Ей соловейко не дает.
Мать уложила возле хаты
Ребяток маленьких своих,
Сама заснула возле них.
Затихло все… Одни дивчата
Да соловейко не затих.

И своеобразное построение строфы, и несомненно сознательное повторение слова «хати» в конце первого стиха каждой строфы, и возникающая из этого рифмовка, и последовательное развитие картины украинского вечера от его начала до той поры, когда все, кроме девушек да соловья, засыпает, - все эти черты свидетельствуют о большом мастерстве поэта, о тонкости и сложности его внешне простого письма.

Ведущая черта поэзии Шевченко - музыка, мелос, ритмическая мощь и метрическое разнообразие. Будучи художником-акварелистом, графиком, живописцем, он уделял в своих стихотворениях немалое место краскам видимого мира, хотя и меньшее, чем этого можно было бы ожидать. Колористическое богатство в большей степени свойственно его прозе - русским повестям. Достойна, однако, внимания образная система поэта, все углублявшаяся, приобретавшая на протяжении его поэтической деятельности все больше и больше живых, земных, своих черт.